Олена з самого дитинства росла зі своєю бабусею. Справа в тому, що батько дівчинки залишив її маму, як тільки Олена тільки народилася, і її мамі довелося на виїхати заробітки в іншу країну, звідки вона висилала багато грошей, на їжу, іграшки та інше. Кожен новий лист з Італії від мами для Олени був святом, сама дівчинка теж надсилала мамі багато листів, іноді подарунки у вигляді саморобних іграшок, цукерок та іншого. Поки маленька Олена, сидячи на підлозі, читала листи матері, потім писала свої, її бабуся просто дивилася з боку і витирала сльози, а на запитання дівчинки, чому вона плаче, бабуся відповідала, що це сльози щастя, адже їй дуже пощастило з онукою та дочкою.
Олена частенько просила маму надіслати їй свою фотографію і з соромом зізнаючись, що вона зовсім забула, як виглядає її рідна мама, але мама постійно відповідала, що вона загоріла на сонці, і не хоче поки себе показати, але через якесь час вона повернеться, і Олена зможе насолодитися часом, проведеної з нею, і надивитись на неї. Минали роки, мама так і не прийшла відвідати дочку, але все одно листи Олена отримувала і надсилала багато. Одного дня дівчина дізналася сумну правду. Це сталося в останні тижні життя бабусі Олени. Вона покликала внучку до себе і попросила відкрити шафу.
У шафі були потайні двері, в яких лежала коробка з усіма листами, які Олена колись “відправляла” мамі. А вся справа в тому, що батьків дівчинки не стало відразу після її народження через нещасний випадок, і бабуся просто не хотіла розповідати маленькій дівчинці правду, але й приховувати це від дорослої дівчини не могла. Олена міцно обійняла бабусю, адже всі ці роки вона прожила хоч і на брехні, але щасливо, і в цьому їй допомогла бабуся.