У нас в селі є дядько Митя, який збирає макулатуру і метал, потім кудись відвозить і отримує від цього гроші. Він сказав всякій дітворі в селі, що якщо хочуть заробити, то можуть теж приносити папір і залізяки. Ми так і вчинили, стали об’єднуватися в групи, шукали залізо або старі непотрібні газети, все здавали дядьку Миті. Платив він мало, але на компанію вистачало. А потім ми дізналися від приїжджих людей з міста, що виявляється те, скільки ми здаємо дядьку Миті, на багато дорожче того, що він нам платить. Випрошувати у нього свої законні гроші було б марно.
Він дуже злий і суворий чоловік, та ще й скупий. Тому ми вирішили покарати його по-іншому. Якось побачили ми, як в лісі біля маленького струмочка дядько Митя заснув у своєму возі. Це було частим явищем, тому що дядько багато пив. Ми відв’язали коня, він втік додому. А віз дядька катнули в саму річку. Це було не небезпечно, тому що вона була нам по коліно. З гаманця дядька Миті ми забрали половину купюр. Потім пішли в найдальший магазин в селі, там, де нас продавщиці не знають. Накупили ми лимонад, хліб, ковбасу, багато шоколадок, чіпсів.
Влаштували тоді всіма хлопцями великий бенкет. І не було соромно, ми ж розуміли, що це наші гроші, ми чесно їх заробили, просто дядько Митя не віддавав. Потім було смішно спостерігати, як дружина дядька Миті знайшла його і вела по всьому селу мокрого додому, так він ще й своїми силами візок на собі тягнув. А кінь спокійно стояв вдома.