Наша вуличка, в дачному селищі дуже вузька. Розвернутися на машині ніде. Треба їхати до глухого кута, там розвертатися. Мізків, для вчинення таких рухів, у нашого сусіда Макара не вистачило. Він вирішив розгортатися на своїй газелі на місці і зніс нам паркан з хвірткою. Але якби тільки мізків. У нього не вистачило ні чесності та сміливості зізнатися у скоєному. Коли ми, після триденної відсутності, приїхали на дачу та побачили зламаний паркан, то, природно, стали розпитувати сусідів — хто що бачив.
Так цей недоумок з непробивною міною стверджував, що нічого не чув і не бачив. День був робочий, більшість сусідів не було, а ніхто з присутніх не був в курсі. А от у вихідні нам пощастило. Сусід навпроти бачив процес знесення паркану. І прямо вказав на Макара. Ми до нього. Той знову став відпиратися. Навіть заявив, що подасть до суду за наклеп. — Вистачить брехати, як пес шолудивий! — підвищив голос сусід-свідок. — Ти зніс паркан! — Та ти що міг бачити, старий? Зосліпу сплутав мене з кимось! — заперечував Макар. — Може у мене і не дуже із зором. Та ось тільки й онук мій твої художества бачив. У нього очі молоді!
Ось тут-то цей Макар з Газеллю і змушений був визнати провину. — Тоді я вам дам контакти фірми, яка нам встановлювала паркан, обговоріть з ними, — сказала я. — Там багато вимагатимуть. Я зі своїм свояком сам полагоджу. — Мені все одно, хто буде ставити паркан. Головне щоб справу було зроблено якісно і швидkо, — сказала я. — Зробимо, — сказав Макар. Місяць тому вони розібрали поламану огорожу. А ось новий поки ставити не збираються. Всі годують нас «завтраками». Завтра я привезу на дачу свою свекруху. Вона навіть мертвого змусить працювати. Нехай Макар моєї свекрухи спробує локшину на вуха повісити. Матиме такий «відкат», мало не здасться.