Почалася з того, що наші діти виросли та полетіли з рідного “гнізда”. Полетіли буквально – живуть від нас так далеко, що добиратися до них потрібно літаком. А моя дружина засумувала. Реве і реве. Як білуга. – Чого ти плачеш, дурненька? Радіти за них треба, як влаштувалися! А ти ревеш! Серце кохання просить? Так ось він я. У самому розквіті сил, у міру відгодований. Кохай! – У тебе одне на думці! Чурбан безсердечний! І чим я не влаштовую її як об’єкт для кохання?
Сусідки залишаються задоволені. Не зрозуміло… Але вона все ж таки знайшла куди своє кохання пристосувати. Притягла з вулиці кошеня. Маля дихало на ладан, але Ніна його виходила. Місяць з ним поралася, купу грошей на ліки витратила, ночей не спала, але виходила. На сьогоднішній день Черниш – це вгодований і нахабний котяра, який без сорому і совісті намагається захопити мій “трон”. Так я називаю улюблене крісло, у нього навіть моїм дітям було заборонено сідати. А цього нахабного блохастого звідти важко доводиться зганяти. Потім дружина принесла додому ще одне кошеня. Вигодувала.
Тепер ці два щасливі хвостаті нелюди носяться на пару по всьому будинку. Причому будь-якої доби. Вовна по всій квартирі. Я в сказі, дружина в розчуленні. Вона ніяк не хоче визнати, що ці чудовиська давно сіли нам на шию. Я усвідомлюю, що любов і тугу за дітьми вона перенесла на цих тварин. Але всьому має бути межа. І коли сьогодні вона поділилася планами привести додому третього, мій терпець урвався. – Забирай своїх дармоїдів і вирушай до своєї мами. Вона буде рада вашій компанії! Я репетував так, що коти забилися під диван, а дружина в кут. Дві години їх трьох не чути і не видно. Може, раніше треба було на них накричати?