Бабуся вийшла на ганок, важко зітхаючи. Через вік вона ледь пересувала ноги. Вона почула голоси і вийшла подивитися, що там. Побачивши онука, старенька схопилася за серце, старечі очі наповнилися сльо зами. — Бабуся Тамара, привіт! Саша обійняв стареньку, і вона сильно роз чулилася. — Давно ти не приїжджай, милий! Бабуся провела його в будинок. Від радості навіть забула всі свої бол ячки, стала бадьоро накривати на стіл і клопотати на кухні. Тамарі Вікторівні вісімдесят п’ять років цього року виповнилося.
Три роки тому не стало її чоловіка, з тих пір бабуся залишилася зовсім одна. Є у неї син і дочка і п’ятеро онуків, але всі в місті живуть і стареньку майже не відвідують. Їй дуже самотньо. Наївшись свіжих продуктів, онук Саша став цікавитися розміром городу, площею будинку. Старенька відповідала на всі питання, а потім все-таки збагнула: — А навіщо питаєш, любий? — Та ми тут з татом вирішили, що будинок твій із землею краще nродати, а тебе переселити. Старенька з надією подивилася на нього.
— Ви вирішили забрати мене до себе? Саша відвів погляд. — Ну ти ж знаєш, що у нас вдома місця небаrато, ми вирішили, що тобі краще буде у відповідному закладі для стареньких людей. Тамара Вікторівна непомітно змахнула сльо зу зі зморшкуватою щоки і слабо кивнула. У цю ніч Саша залишився у бабусі. Вранці о дев’ятій увійшов до кімнати, щоб розбудити її, але побачив, що Тамари Вікторівни не стало. Вона лежала і обіймала фотографію, де була вона, чоловік і діти. Старечі руки вчепилися в неї непорушною хваткою.