Півроку тому баба Клава, вісімдесяти семирічна, міцна, сучасна старенька залишилася вдовою. У трагедію не впала, але зажурилася ґрунтовно. Що тут скажеш — настав час. Але минуло два місяці і баба Клава знову підбадьорилася. Знову все та ж бадьора бабуся, яка цікавиться всім і вся. А вчора, коли її приїхала відвідати донька, поділилася, що пережила щось на кшталт депресії. — Мамочко, ну чого ж ти мовчала! Я приїхала б до тебе! — Захвилю валася дочка. — Танюша, моя деnресія – це моя і тільки моя справа.
Не можна виставляти таке напоказ. Навіть дочці, – відповіла баба Клава. — Таке життя. У ній і горю, і радості є місце. І людина має спокійно прийняти і те, й інше. – Зараз люди хочуть жити весело. Не сильно напружуючись. — Мало хто що хоче. Вічного щастя нема. Кожен має свою порцію горя. І цю чашу доводиться пити до дна. — Гаразд мам, переконала. Але якщо тобі раптом стане погано, подзвони, будь ласка. У собі не тримай. Адже тобі о-го-го скільки років. — Ні, вже, доню. Це ти мені дзвони, коли на душі тяжко буде.
Я тобі свою kохану мантру розповім. — Мантру? – Саме. Чи не молитва, не заклинання, не змова, а мантра. Дуже доnомагає. — Це типу: «Життя хороше і жити добре. Навколо прекрасні люди!», Так? — Ну ти й видала, — захихотіла бабуся. — Поруч із твоїм батьком, з такою мантрою я б давно ноги простягла. Ні. Моя мантра звучить по-іншому — «Я прекрасна, а він недоумок!». Дочка реготала до упаду. — Оригінально! — Сказала вона відсапавшись. — А то, — досить усміхнулася баба Клава. — Звучить безглуздо, але працює. — Яка ти в мене розумна, мамуль. — А тут вибір невеликий: або мудрість, або старечий маразм. Я обрала перше! І ти проси у Бога мудрості…