Карина завжди і заздрила старшому братові білою заздрістю. «Мій брат закінчив школу із золотою медаллю!»; «Сашка чудово розбирається в комп’ютерах!»; «Братика покликали працювати в американську фірму!» — хвалилася вона перед подругами. У неї самої навчання та кар’єра складалися менш вдало. — Рішення остаточне і оскарженню не підлягає. Я їду. Там зарплату я отримуватиму в євро, — сказав Сашко. — Ти так рішуче налаштований, — сумно спитала Карина. — Навіть більше. — І коли ти плануєш поїхати? — Дня за два. З продажем квартири не метушись. Роби все спокійно.
— Саш, ну може ти сам проведеш цю угоду. Боюся щось не так зробити. Сам знаєш, через такі ось угоди скільки друзів і родичів посва рилося, — Карина благаюче подивилася на брата. — Сестричка, ну як я можу сам? Не можу я розірватись на тисячу частин. Тут і робота, і клопіт із переїздом. До агенцій нерухомості у мене довіри немає. Ти моя рідна людина, єдина, кому я можу довіритися цілком і повністю. – Довіритися це одне, а вирішувати проблеми – це інше, – Карина насупила брови. — Ну, будь людиною, допоможи? Ти ж бачиш, що мені бракує часу. Це востаннє. Що тобі від цього? – просив Саша сестру.
— Це коштує мені витраченого часу та праці, — відмахнулася сестра. — Добре. Давай тоді я оплачу твою працю. Сто тисяч достатньо? Карина ображено і здивовано одночасно, блиснула очима. Брат зніяковів під її поглядом. — Ось. Я тут усі документи підготував, – брат присунув до неї папку з паперами. – Ну і ключі. Починай торгуватися із трьох з половиною мільйонів. Можеш знизити до трьох мільйонів трьохсот тисяч. — А як я виручену суму тобі віддам? — От коли гроші будуть у тебе на руках, тоді й вирішимо. Олександр підвівся з крісла і вийшов. Каріна подивилася на ключі: «Була б у мене потрібна сума, я сама придбала б цю квартиру».