Він у мене слухняний і спокійний хлопчик. Тихо сидітиме. Або з телефоном грати, або малювати. Вам він не заважатиме, – так говорила наша колега Світлана, привівши із собою на роботу свого п’ятирічного сина. Наші столи були поряд. Хлопчик справді просидів поряд з мамою весь день, але балакав без зупину. Сина свого Світлана з дитсадка забрала, бо там він часто хворів. З ним сиділа бабуся. Пенсіонерка. Але й тій пощастило захворіти. Дитину не було з ким залишити, от і довелося мамі брати його з собою на роботу. Начальство заплющило на це очі.
Того дня я мала запарку. Ми завершували угоду. З ранку я приїхала до офісу, щоб забрати документи. Мене відволікали дзвінками, тож вискакуючи з кабінету, я не перевірила, чи всі документи забрала. Перевіряти стала, коли прибула до замовника. Виявилось, що одного документа не вистачає. Я примчала назад до себе. Запізнилася. Потрібний мені документ знайшовся в руках сина Світлани, який висунувши язик, старанно малював саме на ньому. Я, звичайно ж, вилила свій гнів на маму, а не на дитину. Адже це не дитина забрав папір, а мама йому дала.
Але ж він весь списаний, я думала, що це чернетка, – виправдовувалася Світлана. Добре колеги втрутилися. А то я б їй все волосся підсмикувала. “Списаний” – це вона на резолюцію шефа каже. Вона й справді тупа, чи прикидається?! Довелося терміново відновлювати документ із усіма підписами та печатками. Відбулася легким переляком та зайвими кілометрами бігу, купою нотацій від начальства і мало не зірвала зустріч із клієнтом. Але угода була успішно закрита. А наступного дня ця дуринда, замість того, щоб вибачитися за свою провину, так ще й фиркала: – Такі важливі документи не можна розкидати по столу. А хапати документи з чужого столу, отже, можна?