Те, що в мене свати якісь неправильні батьки, я усвідомила вже на стадії підготовки до весілля. Я запропонувала їм зустрітися і обговорити, хто скільки вкладе в торжество. А сватя мені заявила: – Незрозуміло ще, чим їхнє одруження завершиться. Ми не маємо наміру витрачатися в таких умовах. Довелося нам із чоловіком взяти всі витрати на себе. Зате в якості гостей свати, звичайно ж, заявилися. Подарунок піднесли у конверті. П’ять тисяч. Розщедрилися… Ми із чоловіком розміняли нашу трикімнатну квартиру. Придбали молодим однокімнатну квартиру. Спершу зійде. Далі вже, думали, зять постарається. Як би не так.
За десять років пальцем не поворушив, щоби покращити житлові умови. Інші якось крутяться, збирають на іпотеку, підробіток знаходять. А цей прийде додому з роботи і валяється на дивані. Але тепер вони мають двох дітей. Старший школяр, молодшому рік. В однокімнатній їм тісно, звичайно. Свати як жили самі собі, так і продовжують. З онуками жодної допомоги від них не дочекаєшся. Ми з чоловіком та грошима доньки допоможемо. І зі старшим допомагаємо – до школи відвести, зі школи забрати до себе, допомогти йому з уроками, а ввечері відвести до батьків. І з молодшим посидимо іноді, якщо дочка попросить.
А від сватів ніякої користі. Живуть собі в трикімнатній і в ус не дмуть. Ні, щоби розміняти свою квартиру. Допомогти синові з житлом. Куди їм такі хороми на двох? Ще й на відпочинок щороку їздять. А синові й копійкою не допоможуть. Я вирішила поговорити із зятем. – Запропонуй батькам розміняти квартиру і виділити тобі твою частку, якщо сам заробити на квартиру не можеш, – кажу. – Я не можу з них такого вимагати. Квартира – це все, що у них є, – відповідає він. – Хочеш я сама з ними поговорю? – Запропонувала я. – Не треба, мамо, – сказала дочка. – Якщо вже самі не зрозуміють, то й просити не треба… А мені за дочку та онуків прикро.