Моя мама виховувала нас із сестрою дуже своєрідно. Вона ніколи нас не сварила, ніколи не піднімала на нас руку, не кричала на нас. Ми з сестрою, пам’ятаю, завжди дивувалися, коли бачили, як інші мами кричать своїх дітей на вулиці. Що б ми з сестрою не робили, мама спокійно пояснювала, як треба поводитися, і як було б краще чинити в тій чи іншій ситуації. Один випадок я пам’ятаю дуже яскраво й досі. Ми з сестрою грали, сидячи на підлозі. Люська грала у ляльки, а я милувався своїми колекційними машинками. Мені тоді було 5, Люсі – 3.
Раптом Люся взяла мою червону машинку, а я розлютився, вирвав з її рук машинку і штовхнув її, щоб вона решту машин не чіпала. У Люсі покотилися сльози з очей. Вона пішла до своєї кімнати, а мама підійшла до мене і спокійно сказала: – Ось так роблять справжні леді, а до вас, юначе, є опитування, – з цими словами мама жестом руки запросила мене сісти на диван.
Мама пояснила мені, що не можна ображати дівчаток, а тим більше свою сестру, для якої я маю бути головною опорою та захистом, а не кривдником. Я пішов до Люси в кімнату, сказав їй, що дуже сильно її люблю, ніколи більше її не скривджу і навіть запропонував погратися з моєю червоною машинкою. Люся обняла мене, і того дня я зрозумів, що дорожче за неї і мами в мене нікого немає на світі, а потім, ставши вже батьком, я почав виховувати своїх дітей так, як нас із сестрою виховала моя мама.