Тато був для мене особливою людиною. Він був для мене не просто батьком, а й найкращим другом. З ним я ділилася всіма своїми таємницями, які навіть мамі боялася розповісти. У кожному вчинку тата стосовно мене прозирала любов і турбота. Повертаючись із роботи, він ніколи не забував узяти для мене солодощі. А згодом завжди намагався мене підтримати і сприяв виконанню всіх моїх заповітних мрій. На жаль, коли мені було шістнадцять, тато захворів тяжко. Він відчайдушно боровся з хворобою рік, але вона виявилася сильнішою. Просто перед см ертю, коли він уже був слабкий і ледве рухався, він зробив мені подарунок. -Ліз, ти ж завжди мріяла про собаку, так? Я купив тобі цуценя. Ти вже доросла дівчинка, зможеш подбати про нього. Він буде тобі вірним другом! Я плакала та тримала батька за руку. За тиждень його не стало. У мене з’явився друг Бісквіт – кокер-спанієль.
Ми з татом завжди пекли разом бісквіти, тому я так назвала песика. З Бісквітом у нас одразу утворився тісний зв’язок. У мене з самого початку було почуття, що в ньому є частина татової душі. Пройшло з тих подій п’ять років, і я познайомилась із Максимом на студентській вечірці. Ми почали зустрічатися, все начебто у нас було добре. Але був у нього один недолік – він не любив тварин. Коли настав час з’їхатися, він запропонував залишити Бісквіта у мами, чудово знаючи при цьому, що він для мене означає. Я була категорично проти. Бісквіт маму любить, але він без мене не зможе, як і я без нього. Максимові довелося змиритися з тим, що я без собаки нікуди не переїду. Через півроку спільного життя одного прекрасного дня Бісквіт зник. Я вийшла за покупками, а він з Максом залишився вдома. Коли повернулася, Максим сказав, що собака вибіг у двері, які я залишила після себе прочиненою, мовляв, він намагався його зупинити, але не зміг. У мене почалася істерика та паніка. Я не вірила, що Бісквіт міг втекти. Ми часто залишали двері відчиненими, він ніколи не тікав. Чи не передати скільки сліз я пролила. Я вдень та вночі протягом тижня шукала по всьому району. Оголошення розклеїли, всіх сусідів обійшла.
Собака наче випарувався! Ніхто його не бачив. -Ну, це просто собака, не плач, – втішав мене Макс. -Це не просто собака, ясно тобі? Коли я вже зневірилася, пізно ввечері зателефонувала мені подруга. -Ліз, пам’ятаєш, я оголошення зробила в інтернеті, що собака пропав? Її бачили у селі неподалік міста. Зараз скину фотки. Побачивши фотографії, я від радості заплакала, а Макс чомусь зблід. Я без вагань взяла таксі та поїхала за адресою. Там знайшла свого бідолаху. За тиждень він схуд і був дуже наляканий. Ще кілька годин я проревіла, обіймаючи пса. І тут один місцевий дід каже, що бачив, як собаку сюди привезла червона іномарка. Він навіть номери запам’ятав та сказав їх на згадку. Все б нічого, але це була машина мого хлопця. На зворотному шляху мене трусило від злості. Максим спеціально намагався позбутися Бісквіта! А ще, чудово бачачи, як я мучуся і страждаю, він нічого не сказав і не зробив! Для мене очевидно, що з такою людиною я не маю майбутнього.