З Вірою ми познайомилися в універі. Ми з нею спілкувалися, як всі нормальні люди, нічого незвичайного, хоча ми були ближче, ніж звичайні друзі. Загалом, все так закрутилося, що Віра від мене заваtітніла… і коли вона сказала мені про це, я, як порядний чоловік, покликав її заміж. Народження дочки тільки зміцнило наші відносини. Ми з Вірою поважали один одного, а виховання спільної дочки тільки все поліпшило в рази. Все так і продовжилося б, якби я не зустрів Зіну. У зв’язку з останніми подіями у нас на роботі почалися проблеми, і мене відправили в інше місто на місяць.
Там я познайомилася з Зіною. Вона теж приїхала в те місто по роботі. Ми з Зіною познайомилися, і я відразу відчув те, що не відчував до дружини ніколи. Одна проблема була в усьому цьому: Зіна була жахливо ревнивою. Вона заборонила мені спілкуватися з дружиною, а пізніше і поставила перед вибором: або вона, або моя дочка. Вибір мені здавався очевидним: я занадто любив Зіну, щоб відмовитися від неї. Я вирішив зателефонувати дружині наостанок, пояснити ситуацію, а потім попросив передати телефон доньці, І сказав їй, що відтепер тато буде дзвонити рідше.
Чому, татусю, я ж так сумую-у-у-ую… – сказала дочка своїм писклявим голосом, і тоді мене ніби струмом ударило. З моїх очей спала пелена. Як я міг подумати таке про свою доньку? Я весь цей час жив, не розуміючи, що те, про що я мрію – поруч. Я попрощався з Зіною, адже у нас з нею і так нічого не вийшло б. Вона була занадто егоїстичною, і забороняла мені спілкуватися з донькою, з моєю частинкою. Я повертався додому, сподіваючись, що Віра знайде причину пробачити мені мою провину.