Десь із середини літа сусідка по дачі почала чіплятися до мами, з проханням продати їй ділянку без будівлі. – Степанівно, ви ж тут взагалі все робите абияк. Город, чи що там у вас? Він потребує уваги. А ви приїдете раз на місяць, покопаєтесь трохи, і поїдете. Ось у вас нічого до ладу і не росте. Так продай мені землю. У мене вона простоювати не буде. – Ні, Микитівна. Нічого я не продаватиму. Так, мені здоров’я не дозволяє приділяти городу багато часу, робота й у дочки. Вона у мене багато працює. Але земля є земля. Вона завжди у ціні. Залишу дачу дочці.
А вже продати чи інакше якось використати, прийде час, сама вирішить. Ви думаєте, сусідка однією відмовою задовольнялася? Як би не так. Вона чіплялася до мами кожен її приїзд. Коли я приїжджала, вона носа зі своєї хати до нас не показувала. Знала, що я не буду з нею няньчитися. Відразу вкажу, куди їй треба вирушити. Але маму дошкуляла. Після кожної подорожі на дачу вона поверталася роздратована. А з останньої взагалі повернулася вражена. – Мам, що трапилося? – З Микитичною посварилася. Зовсім вона мене дістала своїми продай, та продай. – Ну, я завтра поїду, розберуся з нею! – сказала я. – Не смій! Не чіпай – смердіти не буде! – Заборонила мені втручатися мама. І все ж, минулими вихідними я вирушила на дачу з мамою.
Треба було допомогти їй законсервувати дачу на зиму: перекрити воду, вивезти речі, закрити вікна. Приїхали і ледь не знепритомніли. Весь город обсипаний сіллю. Зрозуміло, що сусідка постаралася. Зовсім здуріла. Якщо їй не продаємо, то й нам вона вирішила все зіпсувати. Я зірвалася до сусідки, але тієї в хаті не було. Нічого. Я на неї управу знайду.Я дачу студентам під вечірки здам. Безкоштовно. А вони там влаштують такий шум – rам, чортам у пеkлі стане ну дно. А сусідці й поголів.