Коли ми тільки почали зустрічатися з Тарасом, про його маму я знала тільки з розповідей. Знала, що вона заробляє гроші, економить, відкладає, до весілля нашого ставиться позитивно – от і все. Вперше я зустрілася з нею на нашому весіллі. Я була вражена тим, як добре вона виглядає, наскільки вона доглянута у свої роки. Поводилася вона як звичайна мама: плакала, вітала, бажала щастя і багато дітей – і наступного дня знову поїхала на заробітки, заявивши, що всі витрати на весілля вона бере на себе. Після весілля ми переїхали до її квартири. Жили ми чудово, поки одного разу свекруха не вирішила повернутися додому.
Свекруха мала на руках велику суму грошей і витрачала вона на себе. Я нічого не мала проти, адже вона сама їх заробила. Але нам вона не допомагала жодного разу. Якщо чесно, ми ніколи не просили. Згодом жінці стало нудно, і вона почала втручатися у наші справи. Висловлювала мені претензії з приводу: від прибирання до стосунків із чоловіком. Далі претензії тільки посилювалися, і моє життя, можна сказати, перетворилося на кошмар.
Я намагалася їй догоджати, але все, що чула натомість, це постійні звинувачення з того чи іншого приводу. Їй не подобалося те, що я готую: звісно, за 10 років у Європі звикаєш до різноманітної та смачної їжі. Але ж ми звикли до картоплі та макаронів – і відмовлятися від своїх смакових переваг у нас не було ні бажань, ні можливості. Не знаю, що робити. Терпіти свекруху немає сил ні в мене, ні в чоловіка. Але й грошей на те, щоб з’їхати, у нас поки що немає… Залишається тільки чекати…