Батько мав величезну родину. І я завжди тішилася цим фактом, адже думала, мовляв, чим більше рідних – тим більше допомоги у складних ситуаціях. 5 років тому мої батьки ро злучилися, але зберегли дружні стосунки. З татом я завжди спілкувалася, і тому мені було легко перенести їхнє роз ставання. Тато завжди був дуже активним та спортивним, але одного разу він серйозно з ахворів. За кілька тижнів його не стало. Ми обдзвонили всіх родичів, повідомили їм про те, що стал ося. Наступного дня всі вони були у зборі. Прощання для нас було дуже тяжким. Але тітки, наприклад, нам нічим не допомагали: просто сиділи та плакали.
Тато був не бідною людиною, але про заповіт ми не думали – не до того було. Але родичі самі затіяли суперечку щодо того, кому що має дістатись. Звичайно, нам була неприємна ця ситуація. Слава Богу, за кілька днів усі роз’їхалися. Через тиждень я знову прийшла до батьківського будинку, щоб навести тут лад. Як тільки я відчинила двері – то не могла повірити своїм очам: всі речі були роз кидані по підлозі, творився суцільний безлад, все цінне було винесено. Коли я зателефонувала тітці, вона сказала, що взяла з дому все, що їй було потрібне – але те, що належало їй, як сестрі… Тоді я зрозуміла, що безлад цей влаштували наші родичі. Вони навіть не стали чекати оголошення заповіту, а просто винесли з дому все, що змогли поцупити.
За рік оголосили заповіт. Звичайно, багато з того, про що було сказано в документі, було заздалегідь винесено нашими родичами. Але будинок повністю залишився мені та мамі. Після цього я оголосила родичам, що прощаю їм все скоєне, подавати на них до суду я не буду, але якщо вони ще раз з’являться на порозі мого дому – вирішувати свої справи вони будуть з поліцією. З родичами я більше не збираюся спілкуватися. Та й з такими людьми спілкуватися точно не хочеться: не важливо, родичі вони чи ні.