Був у мене сусід старий дідусь. Михайла Петровича у селі всі любили та поважали за його доброту. Останні 10 років свого життя він жив абсолютно один, після того, як не стало його коханої дружини. І це при тому, що у них із Наталією Іванівною було троє дітей. Всі вони роз’їхалися навчатися в місто, залишилися там жити, потім про батьків зовсім забули. Михайло зі своєю дружиною ніколи на життя скаржилися, на дітей теж, жили, доглядали город, любили один одного.
Але коли дружини не стало, Михайло якось дуже швидко ослаб, сам уже не міг справлятися з чималим господарством. Тут, звичайно, люди з села його не покинули, всі сусіди почали допомагати. У нас селище дуже дружне, коли хтось потребує допомоги, багато людей готові простягнути руку. Зараз у світі таке рідко зустрінеш. Останні роки Михайло дуже засмучувався, що дуже давно не бачив дітей.
Вони навіть не дзвонили йому. Я живу дуже близько від нього, тому я знала його досить близько. І ось після похорону всі його діти несподівано нагрянули в село, щоб розпорядитися майном. Будинок старого Михайла вирішили переробити під дачу, щоби приїжджати відпочивати влітку. І тепер щоліта, як ні в чому не бувало, всією сім’єю, зі своїми дітьми, збираються в селі в будинку того, кого залишили доживати останні роки на самоті.