Незважаючи на те, що всі мої рідні і я сама нар одилися в селі, у мене бажання якнайшвидше виїхати звідти кудись, у більш просунуте місце, було з самого дитинства. Мені не було цікаво весь день гуляти на вулиці, або під палючим сонцем, або на морозі, що не щадить. Поки всі міські діти гралися з ляльками, або у всякі ігри з гарними принцесами на нових гаджетах, я зі своїми подругами сама собі ляльок робила, але виходили вони не дуже, чесно кажучи.
Мені просто не подобалася вся ця обстановка старіння, про що я відкрито говорила своїм батькам, але вони це не сприймали серйозніше, а за дитячі примхи, думаючи, що з роками моя думка зміниться. Однак вони дуже помилялися. Навіть через багато років, коли мені виповнилося 16 років, бажання покинути село все ще залишалося незмінним, навіть посилилося. У результаті мої батьки просто здалися, перестали зі мною сперечатися, і змогли мене влаштувати в місті, а там я самотужки змогла вступити до медичного коледжу.
Батьки мене забезпечили дахом над головою, і невдовзі я почала жити там сама. З рідними, на ж аль, мало спілкувалася, у мене просто завжди такий характер був, не люблю я сидіти у когось на вухах, про себе розповідати… тільки якщо запитають про щось конкретне, тоді й відповім. І ось, через рік, я таки скучила за деякими видами мого рідного краю, і вирішила під час канікул відвідати рідних у селі. Ось тільки в мене залишилося враження, що вони мені не були рідні, що я просто в них будинок винаймаю. Мої сільські зі мною не спілкувалися, я постійно відчувала, що вони на мене скривджені, я здогадуюсь, звичайно, через що, але чи можна ображатися на людину, яка просто хоче жити так, як їй комфортно, і не любить пхати свій ніс у чужі справи?