Я, як людина, яка втратила дитину через проблеми зі здоров’ям, добре ставлюся до всіх дітей, адже якщо мені не вдалося наро дити своїх, то я не бачу проблем у тому, щоб няньчитися з чужими дітьми. Я веду до того, що пропозиція мого чоловіка уси новити дитину здалася мені ковтком свіжого пов ітря після довгої боротьби за життя під водою, і нічого в тому, що ми не були б біологічними батьками дитини, я не бачила. Ще рік тому я сама відчула те щастя материнства, адже на сьомому місяці ваrітності, у мене й думки не було, що щось піде не так, як я очікувала. На жаль та ах!
Правильно кажуть, що завжди треба готуватися до найгіршого, адже в моєму випадку трапилося саме найгірше, коли я на це чекала найменше. Моя дитина захотіла з’явитися на світ зарано… але у нас, на жаль, не вийшло… Це для мене ста ло найболючішою травмою у житті, і залишило великий слід на мені… від цього я не могла відійти ще довгий час. Але все ж таки, усиновлення дитини змінило обстановку в нашому будинку і в моїй голові, та й у нашому з чоловіком житті, звичайно ж. Діти фарбують життя, і немає значення, рідні вони чи ні.
Проте моїй мамі моя дочка не дуже сподобалася, і все через те, що дочка мені, як каже мама, не рідна. Мамі наш із чоловіком вибір так не сподобався, що вона одного разу навіть вихопила цукерку з рук дитини, сказавши, що їй не можна солодке, мовляв, вона видужає, і ніхто її такої не любитиме. Моя дочка не образилася, але я загалом теж. Я просто пішла з дому матері разом зі своєю дитиною, не забувши купити дитині пакет цукерок по дорозі.