Коли я була молода, уявити собі не могла, як я зустрічатиму свою старість. Адже я мала натовп шанувальників, які завалювали мене дорогими подарунками. Тоді мені здавалося, що заміж виходити безглуздо, адже навіщо вибирати одного кавалера, коли їх так багато? Мене виховувала бабуся. Вона вкладала всі свої сили в те, щоб виховувати мене і дати освіту. Закінчивши універ, я вступила на хорошу роботу, почала заробляти великі гроші. Коли я все-таки вийшла заміж, життя одразу стало сірим. Плюс – домашня рутина, яка все більше затягувала мене у свої клешні.
Чоловік любив мене. Ми обидва добре заробляли, купили квартиру. Через рік після весілля чоловік сказав, що настав час і дитину народити. Я вирішила не брехати і чесно сказала, що дітей не хочу. Ми розлучилися, він залишив мені квартиру. Більше я не виходила заміж… Минуло трохи часу, і я зрозуміла, що з вродливої жінки я перетворилася на самотню стару. Але мені подобалося й так. Ось тільки з часом я почала замислюватися про те, кому ж я залишаю свої гроші та квартиру. Рішення прийшло саме собою.
Якось я поверталася додому з магазину з важкими сумками в руках, і помітила, що до моєї сусідньої квартири в’їжджає молода сім’я. Чоловік, побачивши мої сумки, допоміг донести їх до дому. На знак подяки я запросила їх увечері на чай. Я дізналася, що їхня хата була зруйнована, і вони втекли сюди. Квартиру цю вони винаймають. З того дня ми часто спілкувалися, і я по-доброму їм заздрила. Вже 10 років разом – а так само ходять за руки. Та й донька у них справжня принцеса. Тепер я впевнена: квартиру їм заповім. Все життя жила для себе – дай хоч зроблю добро іншим людям.