Донька прийшла до мене в гості минулого тижня. Дивлюся, а на ній нова куртка. -Купила, чи що? -Так, як тобі? -Жахливо. Колір поганий, розмір не твій. Вона засмутилася, очі сповнилися сльозами, але я не пошкодувала, що сказала правду. Справа в тому, що моя Аліна ніколи не відрізнялася добрим смаком. Щоразу казала їй: -Подивиться хоч на Юлю, на Лідочку. Дивись, як модно та красиво вони одягаються. -Так удочери їх! І наступного разу, коли тобі потрібні будуть гроші, проси у них. До речі, Аліні вже 35, і в неї своя квартира. Живе з якимсь чоловіком, але одружуватися вони чомусь не збираються.
Мені здається, що цей чоловік не вільний. -Так у нього може сім’я та діти є! А якщо дружина впізнає? -Ну йди, знайди її, розкажи все! І так щоразу. Хоча я навіть підтримаю свою дочку, якщо вона народить бодай від цього чоловіка. Бо скоро 40 стукне – і що потім? Народила я її, коли мені було 26. Тільки-но закінчила навчання, працювала, але з усім справлялася.
Так, посиділа рік на декреті, але потім знову на роботу – з новими силами! -А якщо я в декрет піду на рік, хто тебе утримуватиме? На пенсію свою мізерну житимеш? У цьому плані Аліна повністю має рацію. Вона щомісяця виділяє мені велику суму грошей. Коли у мене почалися проблеми зі здоров’ям, вона сплатила все моє лікування, дорогих фахівців, а потім ще й до санаторію оформила на місяць. Ось тільки тоді вона жодного разу не дорікала мені за те, що я повністю на її утриманні. А останнім часом щось почала… Але невже я винна в тому, що вона не влаштовує своє особисте життя? І чи можу я ще щось виправити? Чи не пізно?