Зятя звуть Мишко, ким і де він працює, я взагалі не розумію. Знаю тільки одне, Мишка весь час виганяють із роботи. Ось востаннє дочка сказала, що Мишко знову пішов із роботи. Я питаю, а в чому річ, що він їм не сподобався? А дочка мені відповідає: — Ну мамо, як Мишко може комусь не подобатися? Це, навпаки, йому колектив не подобався, та й начальник у нього кепський. -Я як подивлюся, куди б твій Михайло не влаштувався йому скрізь, начальники не подобаються. Може все ж таки справа в ньому? Але донька nродовжує захищати свого ледаря, тому що Мишко зараз лежить удома, а донька одна заробляє. Але її однієї зарnлати стало не вистачати для того, щоб винаймати квартиру і годувати Мишу.
Довелося мені нашу другу квартиру, де в мене квартиранти жили, звільняти. Не можу я дивитися на те, як моя дочка надривається, і наприкінці місяця їй їжу навіть нема на що куnити. Переїхали вони із зятем до моєї другої квартири. І якось попросила я Мишу полагодити мені в кв артирі полички на кухні. Він усе обіцяв, казав, що ось у вихідні обов’язково прийде. Потім почав нити, мовляв, у нього спина бо лить, голова паморочиться, руки не піднімаються.
Частини тіла у Михайла різко захво ріли. Я вже почала обурюватися, а цей зухвалець ще й ображатися вирішив на мене, що я бідного змушую працювати. -Взагалі для цього є фахівці. Я вам тут не сантехнік і не вантажник, – сказав мені якось Мишко.
-Взагалі, щоб фахівців замовити мені потрібні гроші. Але квартиру я в оренду здавати не можу, бо ти в ній живеш, — відповіла я зятю. Донька одразу вирішила зам’яти ситуацію, відвела мене на кухню. Почала говорити, що з Мишком так грубо не можна. Але я вже втомилася терпіти цього ледаря. Сказала дочці, що даю їм півроку, щоби вони знайшли для себе нове житло. Я повертаю своїх квартирантів.