Коли наро дилася моя сестричка, я дуже зрадів. По-перше, сестра, по-друге, молодша за мене на п’ятнадцять років. А це означає, що? А це означає, що вся увага батьків дістається молодшій, а на мене їм часу не вистачає. Тобто я вільний від батьківського піклування! Ура! Хай живе свобода!.. Я жив з батьками до тридцяти років, хоча відразу ж після університету купив квартиру в іпотеку. Але поки був неодружений, здавав її в оренду, щоб швидше закрити кредит. Зараз мені тридцять п’ять, а сестричці двадцять.
Я дуже люблю свою малу, вона славна, добра людика. З променистою посмішкою. Але при цьому абсолютно безпорадна в житті особистість. Мені її дуже шкода. І звинувачую в цьому я тільки батьків. Як її виховували, я бачив своїма очима. З неї порошинки здували. Не навчали нічому. Дівчинка хоче подивитися, як мама готує, а її звідти женуть: “навчишся ще!”. Хоче допомогти з прибиранням: “Намагайся ще!”. І так далі, і тому подібне… Нещодавно дзвоню мамі, дізнатися, як живуть-поживають. Природно цікавлюся і сестричкою.
А що з нею зробиться, з цією неробою, – зітхнувши відповідає мама. – Вчора поїла, а тарілку за собою не помила. Нас з батьком не стане, хто про неї подбає. Заміж їй пора. Тут я вже не змовчав. – По-твоєму, чоловік потерпить таку дружину. Самі ж не дозволяли дівчинці нічого робити, а тепер лаєшся, що несамостійна. – Характер у неї такий, тому ми так себе з нею і вели. Була б більш кмітливою, ми б з нею так не возилися. – Ага, звичайно ж, це дівчинка винна. Знаєш, що? Давай я її у вас заберу, на перевиховання. – Теж мені, вихователь знайшовся. Нар оджуй своїх і виховуй. А зі своєю дочкою ми самі як-небудь розберемося… Отак. Не знаю, чим допомогти сестричці?