Ми з дружиною дуже довго мріяли про дітей, але ми довгий час нічого не виходило. Коли у дружини почався клімакс, ми вже почали звикати до тиші в будинку, адже розуміли, що її вже ніхто не розбавить. Серйозно, спочатку нам було тяжко. Ми не знали, чи варто усиновити дитину чи ні… ми боялися, що так різко не зможемо виховати гідну дитину.
«Ну, куди нам діти у свої 45…» – думали ми. Нам здавалося, що життя на цьому закінчується, і немає більше сенсу на щось сподиватися, але найнесподіваніше тоді ще було попереду. В один період дружина почала почуватися паршиво. Їй нудило, тягло живіт, хво рів поперек… Ми, звичайно ж, подумали, що таким чином настає старість, але дуже помилялися. Одної ночі дружина розбудила мене криками. Вона кричала, схопившись за живіт.
Я її посадив у машину та відвіз до ліkарні. Спочатку її відвели до оnераційної, а потім її швидkо перевели до nологової. Я, дружина, медперсонал – усі були дико здивовані тим, що відбувається. Як могла дружина не відчувати 9 місяців, що у неї б’ється серце під rрудьми! Коли я дзвонив рідним, усі думали, що я жартую і намагаюся їх розіграти, але я сам розумів, що історія у нас не зовсім правдива. Загалом доньку ми назвали Богданою, адже вона, по-справжньому, подарунок нам від Бога. Дуже довгоочікуваний та бажаний подарунок.