Вже кілька років я співробітниця будинку для людей похилого віку. За цей час у мене накопичилося багато усіляких історій. Особливо запам’яталася мені одна бабуся. Ірина Єгорівна потрапила до нас кілька років тому. За її словами, як тільки син та його дружина отримали свідоцтво про те, що будинок належить їм, вони одразу ж вигнали стареньку в будинок для людей похилого віку.
Звичайно, жінці було дуже прикро, що вони так не вчинили. Відвідували жінку рідко, переважно приходили лише на свята. Нещодавно я стала мимовільним свідком її діалогу із сином. – Кирило, мені тут дуже нудно іноді буває, будь ласка, купи мені телевізор. Син відреагував досить бурхливо. Він одразу насупив брови. – Ти більше нічого не хочеш? Я й так змушений оплачувати твоє перебування тут.
– Кирило, я не хочу якусь дорогу модель, можна щось дуже просте… – Мені треба ще виховувати дітей! У мене немає грошей! При цьому у хлопця в руках був дуже дорогий телефон, який коштує кілька телевізорів, між іншим. Він був у дорогому, брендовому одязі, який середньостатистична людина собі дозволити не може. Є ж люди, яким шкода витратити гроші на батьків, які стільки для них зробили. Син постарався якнайшвидше піти, щоб мати не дошкуляла питаннями. Звичайно, старенька була засмучена. Я щиро співчуваю, що їй так не пощастило із нащадками.