У 55 років ми з чоловіком, вважаючи себе надто молодими для поділу спадщини, все ж таки вирішили переписати нашу міську квартиру на дочку. Враховуючи, що старший син вже одружений, у нього своя сім’я та своє житло (нехай і з кредитом), ми вирішили, що він впорається, особливо за підтримки родичів дружини. Ми розмірковували просто: квартира була порожньою з того часу, як ми переїхали в невеликий приватний будинок у місті, призначений для нашого виходу на пенсію.
Ми вважали правильним віддати квартиру нашій дочці, яка потребувала її більше. Проте наше рішення викликало несподіване обурення сина, який вважав, що по справедливості квартира має бути розділена між ним та його сестрою. Незважаючи на скромність квартири та її менш привабливе розташування, він вважав це принципом. Наша спроба пояснити, що дочка не має іншої підтримки і що ми віримо в заохочення незалежності, залишилася без відповіді.
Реакція сина, що підганяється, можливо, його дружиною, приголомшила нас. Ми не очікували, що рішення, яке ми вважали практичним і люблячим, викличе такий резонанс. Тепер ми запитуємо себе, де ми помилилися, і розмірковуємо над складнощами справедливості та сімейних очікувань. Ми ніколи не хотіли сіяти розбрат, а лише прагматично забезпечували майбутнє наших дітей. Наступні події змусили нас задуматися про тендітний баланс батьківської підтримки та непередбачувану динаміку, яку вона може викликати в сім’ї.