Все своє життя я була очевидцем того, як мама та моя бабуся, її свекруха, не могли ужитися на одній території. Ми в селі жили, господарство там велике, сварки були переважно через побутові справи, але проскакували й особисті образи. У нас будинок був полем для бойових дій за владу. Батько мій у жіночі розбірки не ліз, але шум не виносив, тому лаялися вони як правило за його відсутності.
Ті три години перед сном, коли тато був дома, і в будинку нарешті запанувувала тиша, були моїми улюбленими. Справа не в тому, що мої батьки не мали фінансової можливості жити окремо, просто вони керувалися консервативними поглядами. Батько не хотів з’їжджати від батьків, а мамі довелося змиритись. Я ще в дитинстві зрозуміла, що у своїй сім’ї таких проблем не хочу, тож жити зі свекрухою нізащо не буду. Я вже на четвертому курсі, у мене є хлопець. Льоша у всьому хороший, але коли він сказав мені: -Ну після весілля поживемо рік з мамою, а потім …
Я його одразу перервала: -Я твою маму поважаю, вона чудова жінка, але жити з нею не буду ніколи. Зрозуміло? Причому я докладно пояснила, чому цього не хочу. Льоша на мене все одно моторошно образився, вже тиждень не розмовляє. Він навіть розривом загрожує і каже, що якщо я не готова поступитися своїми принципами заради нього, то я його не люблю.