У Арини дуже люблячий та обов’язковий чоловік. Коли зайшла мова про зача ття дитини, Аріна висловила сумнів щодо доцільності. – У нас іпотека! Як ти один справлятимешся і з кредитом, і з нашим із забезпеченням дитини? – Заперечила вона чоловікові. – Ось про це можеш не турбуватися. Усі матеріальні проблеми я вирішу. Свою обіцянку Андрій дотримав. Знайшов нову роботу, де і зарплата дуже хороша, і великі перспективи. Саме сьогодні, у п’ятницю, відпрацював останній день на старому місці, а на новому приступить за тиждень. У нього утворився тиждень вільного часу. – Ти не заперечуєш, якщо я на тиждень з’їжджу до батьків? – Запитав Андрій дружину. – Ти що, Андрійку? У мене вже кінчається дев’ятий місяць вагітності.
На рдити можу будь-якої миті. А ти хочеш поїхати за півтисячі кілометрів? – здивувалася Арина. – Ну, а навіщо я тобі потрібен тут? І чим можу допомогти? І для дитини, і для тебе всього купили. “Тривожна валізка” зібрана. Я не ліkар. Номер швидкої допомоги вбито у твій телефон. Тобі треба буде лише натиснути кнопку. Сидіти під вікном, чекати, коли ти на родиш, не бачу сенсу. Твої батьки хай і не поряд, але теж мешкають у столиці. Отримавши від тебе повідомлення, я все кину і примчу до тебе. А моїм батькам потрібна допомога. Під час останнього УЗД ліkарка сказала, що малюк абсолютно доношений, все у нього сформувалося як треба, тепер тільки залишається чекати, коли дитина зробить вихід назовні.
А статися це може будь-якої хвилини. Мама дзвонить, чи не щогодини цікавиться здоров’ям. Андрій також регулярно цікавиться здоров’ям дружини. – Хочеш, поїхали зі мною! – пропонує чоловік. – Не хочу. І щоб ти їхав теж не хочу. Твоїм батькам ще шістдесяти нема. Обидва міцні та здорові. Самі можуть зі своїми справами впоратися, – ображається Арина. Андрій не знає, що робити? Чи сидіти поруч із дружиною, щоб лише натиснути кнопку на телефоні, чи їхати, допомагати батькам?