Мене звуть Юлія, мені тридцять два роки. Сім років тому я вийшла заміж та переїхала з чоловіком жити до столиці. Мама та брат залишилися в рідному селі. У мене чудова сім’я та двоє діток. З родичами я спілкуюся в основному по відеозв’язку, бо їхати дуже далеко. Востаннє я бачила маму та брата на весіллі брата. Він одружився з дівчиною з нашого села. У них начебто все добре, нещодавно син народився. Мама останнім часом захворіла, у неї суглоби болять. Після весілля брата вона змінилася, стала мені постійно сkаржитися на життя.
Віро, ти мене забрати не можеш ? – Каже вона. -Мам, навіщо? Ти ж знаєш, що не можу, квартира у нас дуже маленька. Що там у тебе трапилось? -Ну як тобі сказати, доню, ми з Наталкою ніяк спільну мову не мо жемо знайти. Вона мене чомусь зовсім не любить, ображає, лає, ліkи не купує. А ліkар сказав, що ліkи життєво мені потрібні. Мені здається, вона просто хоче зжити мене з дому, щоби більше місця було.
Мам, ну що за дурні думки? Я говорила неодноразово з братом на цю тему, і він завжди казав, що мама все вигадує, що з Наташею у неї відмінні стосунки, і вона просто таким методом привертає увагу, так люблять робити старі люди. Я була схильна вірити братові, тож не приїжджала. А недавно стало відомо, що мами не стало. Кончина настала через те, що вона не прийняла вчасно ліkи. Тепер мимоволі думаю, що дарма не вірила мамі.