Нашого молодшого сина ми знайшли у nритулку. Випадково. Зайшли у справах, побачили й уси новили Мишка. Тоді йому було три роки. Наш семирічний син Андрій одразу ж прийняв молодшого брата дуже добре. Коли Миші виповнилося шістнадцять років, ми йому розповіли всю правду. Вислухавши все, що ми йому хотіли сказати, він замкнувся у своїй кімнаті. Наступного дня він спитав: «Хто мої батьки?». Ми не цікавилися цим питанням. Воно нас не цікавило, тож нічого відповісти не змогли. Весь наступний місяць Мишко провів в архівах дитбудинkу. Знайшов адресу своєї тітки. Ми всі разом поїхали до неї. Жінка не одразу визнала у Мишкові племінника, але коли наш син показав їй документи з фотографією.
На ній Мишко, його мати та тітка. Тоді вона почала розповідати. Батьки хлопчика потрапили до автоkатастрофи. Не ви жили. Тітка, вісімнадцятирічна студентка, спочатку намагалася замінити хлопчику батьків. Але невдовзі зрозуміла, що не справляється. Пропускала заняття, не встигала з рефератами, деканат загрожував відрахуванням. Тому вона й вирішила віддати хлопчика до nритулку. А коли стане на ноги, забрати його звідти. Але ми виявилися швидшими. Додому ми повернулися вже ввечері. Мишко мовчав усю дорогу і всю решту вечора. Вранці нас відвідала тітка Миші. Вона простягла хлопцеві коробочку та великий конверт.
– Тепер тобі відомо, де я живу. Не тримай на мене зла за те, що так вийшло. Завжди буду рада побачити тебе в себе, — сказала вона і пішла. У коробці, що вона віддала Мишкові, лежали ключі та папірець з адресою. Поснідавши, ми вирушили за адресою. Це була трикімнатна квартира у центрі міста. У ній ніхто не жив. Але квартира була чистенька, доглянута. Напевно, тітка доглядала за нею. У вітальні, у рамці, висіла фотографія – мама, тато та син. Усі щасливі. Тут ми згадали про конверт. Мишко розкрив його. Там були документи на квартиру та на рахунок у банку. Тепер господарем цього став Мишко. Але чому тітка мовчала й досі?