Зустрілася нещодавно я зі своєю давньою знайомою у пісочниці. Точніше, наші доньки грали в пісочок, а ми сиділи поряд на лавці. Дівчата наші однолітки, їм по 5 років, в один садок ходять. Стали ми міркувати, як краще дівчат виховувати. Мені подруга почала розповідати: -Ось я хочу, щоб мої стосунки з дочкою у майбутньому були зовсім як у подружок. Дуже довірчі. Ось у мене з моєю мамою так не вийшло, але мені хочеться, щоб моя донька завжди відчувала, що її підтримка поряд. Я спочатку не дуже зрозуміла, що саме мала на увазі моя знайома.
Адже якщо й будувати стосунки з дитиною, то вони вже припускають довіру. До чого тут «подружки»? Але потім вона пояснила: -Мені б хотілося, щоб моя донька розповідала мені все-все. -Це поки діти маленькі, то розповідатимуть, адже мама для них – цілий світ. А як старші стануть, хлопчики з’являться, то нічого ти вже не впізнаєш, та й не треба. -Як це не треба? Звісно, треба! Я хочу знати все про свою дочку. -Але ж має бути якийсь особистий простір у дитини.Адже є речі, які з батьками не обговориш, які близькі стосунки не були б з батьками. Для таких таємниць є подруги.
А я саме хочу бути і мамою, і тією подругою, якій про всі особисті таємниці розповідають – все в одній особі. -Мені здається, це аж надто. Потім почнеться сімейне життя з чоловіком, там свої тонкощі, тому краще не втручатися в їхню родину. Ми з нашою знайомою ніяк не зійшлися в думках. Я не розумію її надмірну цікавість, а вона не розуміє моєї пошани особистого простору дитини.