Зараз мені 54 роки, і останні 20 років я живу та працюю в Італії. Коли я виїжджала, двох дітей – сина та доньку – залишила на свою маму. З чоловіком я була вже у роз лученні. Все, що цікавило цю людину, були друзі та горілка. А якось мені повідомили, що він пішов із життя. Тому сумніви щодо того, чи мені потрібно їхати, відпали самі з собою. За 7 років я змогла купити квартиру, яку одразу подарувала доньці: вона планувала виходити заміж. Далі я стала упорядковувати наш будинок. За кілька років стара дідівська хатина перетворилася на розкішний двоповерховий будинок.
Там жили син із дружиною та двома доньками, але я з упевненістю можу сказати, що вони не вклали в цей будинок жодної копійки. Іноді я приїжджала на батьківщину, але з невісткою перетиналася не дуже часто. Здебільшого вона була на роботі. Але коли я приїхала цього літа, моя присутність невістці явно не припала до душі. Більше того, приїхала я не одна, а зі своїм громадянським чоловіком-італійцем, з яким ми разом уже п’ятий рік.
Про те, що я приїду не одна, я не говорила дітям. Вони нас зустріли дуже холодно і мені було навіть соромно перед своїм чоловіком. Якось я підслухала роз мову невістки з сином, яка говорила йому, мовляв, як це я посміла привезти до хати чужу людину. Я не стала влаштовувати скандалу. Наступного ранку ми зняли номер у готелі, а ще через тиждень повернулися назад до Італії. Вдома я більше з’являтися не збираюся.