Два місяці тому, директор, сказавши, як батько: “Я впевнений, ти впораєшся!” поставив мене на посаду начальника відділу. Сказав він це після того, як я намагалася відмовитись. Я знаю свій рівень. Та й директор знає. Так, я чудово справляюся зі своїми обов’язками як рядовий співробітник відділу. Але у нашому відділі чотири напрямки. Я добре знаю лише один із них, той з яким працювала. Але “ні в зуб ногою” в решті трьох. Про це директор теж знає, і все ж таки висунув мене на посаду начальника відділу. Повторюся, я намагалася відмовитись, але мене слухати не стали.
Довелося впряrатися. Як, що, з чого почати – не мала і не маю жодного поняття. Та ще колишні колеги, а нині підлеглі, так і норовлять ткнути обличчям у багнюку. Мовляв, не компетентний начальник. Я ж не розумію, де вони навмисне припустилися помилки. Чи підходять із запитаннями, мовляв, поясніть, будь ласка, що тут та як? А я лише можу відтягнути момент ганьби, сказавши, що розберуся, потім запрошу та розставлю всі крапки над “i”. Ті, хто працює тут довше за мене, навіть не намагаються приховати своє зневажливе ставлення до мене. Я б давно звільнилася з цієї фірми, не виносячи ганьби та мук. Але… Директор, що ставився до мене, як до дочки, повірив у мене і довірив посаду.
Родичі, які підтримують мене і підбадьорюють, говорячи, що така пропозиція випадає раз у житті. Заради цих людей, заради того, щоб виправдати їхню довіру, їхню віру в мене, я намагаюся здолати вантаж, що впав на мене. Мені здається, що директор, маючи на мене якісь далекосяжні плани (у професійному сенсі), вирішив вчинити як вікінг. Кинути дитину у воду, захоче жити – випливе, а не випливає – отже, не доля. Так поступив мій директор зі мною. І я вже два місяці борсаюся. Не тону, а й плавати не можу. Але я не здамся! Випливу! Як я ненавиджу понеділки.